З певним скепсисом ставлюся до тверджень про те, що в кожному з нас дрімає Рембрандт або Вівальді. Але те, що людина виявляє свій талант часом несподівано для себе і до того ж на схилі літ, - це факт. І прикладом може бути доля Пилипа Шпильового, уродженця Черкащини, Шевченкового краю, який пройшов минулу війну, був поранений, згодом працював на закритих військових підприємствах Сталінграда, Нижнього Тагілу, Харкова, нарешті осів у Криму, де також займався справою, далекою від мистецтва...

Фронтові болячки з віком все відчутніше давали про себе знати. І швидше інтуїтивно, ніж за чиєюсь порадою, Пилип Васильович почав мандрувати (мандри ж бо не лише для англійця є найкращими ліками!). По Україні переважно, але ж хіба у нас нема на що подивитися? І якось сама по собі рука потягнулася до олівця, і почали лягати на папір контури сільських церквиць, куточки старовинних забудов, приречених ось-ось зникнути з лиця землі, столітні крислаті дерева, вуличні сценки, зокрема за участю сучасних кобзарів тощо. Деякі малюнки настільки самому сподобалися, що виконав їх тушшю й пером, аквареллю...

Пам’ятаєте героя радянської кінострічки, який робив добру справу, увінчуючи на картоні чи на полотні старі квартали Арбату, що підлягали знесенню? Пилип Шпильовий, мандруючи селами на місці нинішнього Канівського та інших „морів” і змальовуючи особливо гарні краєвиди, цікаві, історично цінні будівлі, виконував ту саму місію, тільки, мабуть, масштабніше. Бо має нині не просто сукупність двох з половиною тисяч етюдів і зарисовок, а кілька тематичних серій, готових, по суті, до видання окремими альбомами. Провідне місце посідають тут серії „Шляхами Тараса”, „Україна. Спадщина” (місця, пов’язані з видатними діячами нашої культури), „Війна” (пам’ятники, місця боїв, ветеранські зустрічі).

Пилип Васильович вважає (і важко з цим не погодитись), що створене ним не повинно лежати мертвим капіталом. У тій же Феодосії, де він нині мешкає і де нещодавно нарешті відкрили українську школу, оригінальні графічні серії могли б виконувати роль неоціненного навчального посібника і збагачувати дітей не тільки інформацією про рідний край, а й справжнім українським духом. Але як донести малюнки до широкого загалу? Власної розмножувальної техніки, а тим більш видавничої бази ветеран Збройних Сил не має, а куди б не звернувся, - від Державного музею Тараса Шевченка в Києві до звичайної бібліотеки, - скрізь чує схвальні відгуки й високі оцінки, але далі цього справа не йде. Може, варто прислухатися до думки знаного в Україні майстра – художника Валерія Франчука, що відчув у малюнках Пилипа Шпильового щось неймовірно близьке, українське і вважає за злочин, якщо ми дамо цьому скарбові загубитися и пропасти.