Коли цей літній чоловік переступив поріг редакційного кабінету, то мимоволі подумалось: такий глибокий погляд очей, від якого, здається, не сховається ні найменша деталь, який проникає вам у саму душу, буває насамперед у художників... І я не помилився. Пилип Шпильовий, уродженець Черкащини, а нині кримчанин, - автор близько трьох тисяч творів графіки та живопису (тільки вдумайтеся в цю цифру!). на декількох виставках експонувались роботи учасника Другої світової війни, ветерана Збройних сил, інваліда армії. Та головний канал його зв’язку із шанувальниками образотворчого мистецтва – зустрічається з учнями й педагогами в школах, із солдатами й офіцерами у військових частинах, публікує свою графіку в пресі. Розповіді про художника й добірки його малюнків друкувалися не лише в україномовних газетах півострова, а й у центральних, київських.

І на Прикарпатті, куди приїхав до знайомих, Пилип Васильович зробив ряд ескізів. Етюдник, планшет, олівець, перо і туш, пензель і фарби – то й нині повсякденні супутники Шпильового, дарма що йому йде вже 79-й.

Малий Пилипко вчився малювати у своєї мами-селянки, яка, певно, найкраще за всіх у селі виводила квітчасті дива на стінах хати, на комині. І творила вона ті дива з піснею народною на вустах... Від неньки, від батька, який закінчив лише два класи церковно-приходської школи, проте був людиною досить ерудованою як на свій час, знало хлоп’я Шевченкові вірші.

Через багато років від декого з організаторів художніх виставок, мистецтвознавців, професійних художників Пилип Васильович, котрого військова служба закидала і в найвіддаленіші куточки колишнього СРСР, чутиме як докір:

- Але ж ви не вчилися в художньому інституті...

- Мене вчили батько й мати, вчила ненька Україна, казав на те щиро, без натяку на якійсь пафос. – Бог відкрив мені очі, щоб у своїх малюнках я показав людям рідну Україну... Він ще за радянських часів прагнув своїми графічними й живописними творами розбудити почуття національної гордості й гідності у тих, хто почувався „хохлом”, а не українцем . Таких, на жаль, немало в Україні і на 12-му році її державної незалежності. Велику частину свого життя Шпильовий віддав роботі за фахом військового інженера-будівельника. Під час відпусток приїздив до отчого краю і чув здивовані перешіптування за своєю спиною: „Підполковник, а говорить, бач, по-українськи, просить галушок із салом...”

До речі, нині в Криму, його мову та малюнки багато хто теж сприймає як дивацтво. Пилип Васильович зізнається, що повне розуміння зустрічає наразі лише в редакціях газет „Кримська світлиця” та „Дзвін Севастополя”. Але на глузування, недоброзичливість шовіністично настроєних людей Шпильовий не зважає, залишається в майже суцільному російськомовному оточенні самим собою, українцем.

Втім, читачам, напевне ж, буде цікаво довідатися і про ту грань життя Пилипа Васильовича, яка визначається його статусом учасника війни, ветерана Збройних Сил . Коли німці напали на тодішній Радянський Союз, Пилип навчався в архітектурно-будівельному технікумі в Харкові (туди переїхала їхня сім’я голодного 1932 року, батько пішов працювати на ХТЗ). Зі своїм навчальним закладом хлопець евакуювався до Сталінграда, але і до цього міста вже наближалися гітлерівські полчища. Тут він розпочав свою трудову біографію токарем шостого розряду на місцевому тракторному заводі. Тут отримав бойове хрещення у так званому винищувальному батальйоні, сформованому з робітників: важка контузія геть позбавила Пилипа слуху. Опритомнів аж у лікарняній палаті в уральському місті Нижньому Тагілі, але потрібно було ще кілька років, аби слух відновився повністю. Після війни закінчив Харківський будівельний інститут. Здобувши фах архітектора, Шпильовий спершу працює в проектно-будівельних організаціях, а потім цілих 26 років служить військовим інженером-будівельником. У тайзі, пустелі, степу, на Крайній Півночі, Далекому Сході й донині стоять зведені за його проектами військові об’єкти і містечка, вулиці, будинки.

Саме під час служби стали для Шпильового малюнок і живопис улюбленим захопленням, якому він віддавав кожну вільну хвилину, цілі відпустки. Уже в ті роки однією із провідних для нього стала шевченківська тема. Шпильовий їздить по місцях, пов’язаних з іменем нашого національного пророка, - не тільки в Україні, а й у Росії, Казахстані, Прибалтиці.

Життєве кредо Шпильового-митця – усі свої живописні та графічні роботи виконувати не на чиїсь замовлення, а виключно за покликом душі. За ті ж замальовки він не отримав ні гроша винагороди.

-Я працював і працював, от і все! –згадує тепер Пилип Васильович. – Ця воістину Богом натхненна праця була моїм спасителем – як духовним, так і фізичним – від монотонності буднів, нівелюючого впливу армійського середовища на людину. Вона вчила поваги до культури інших народів, але водночас і в першу чергу не давала мені забувати свого роду-племені, української мови, думи й пісні, спонукала прислухатися до генетичного коду козацького роду.

Той генетичний код у нього – передусім у душі. Гортаючи сформований Пилипом Васильовичем альбом робіт „Шляхами Тараса”, відчуваєш немовби особисту присутність його там, де колись ступали Шевченкові ноги, а вже в наші часи побував він сам, прагнучи осягнути спонукальні мотиви творчості Кобзаря.

Є у Шпильового й альбом робіт „Українська спадщина”. Відтворюють вони місця, пов’язані з іменами видатних діячів нашої культури: Григорія Сковороди, Івана Франка, Лесі Українки та інших. Тема Другої світової оживає на малюнках іншої серії, де зображено пам’ятники героям війни, місця боїв, зустрічі колишніх фронтовиків.

Пилип Васильович уклав уже кілька тематичних альбомів своїх робіт, але видати їх – велика проблема: не знаходяться спонсори для справи, яка, безперечно, спрацювала б на розвій української духовності. Тим часом, скажімо, знаний в Україні художник Валерій Франчук, ознайомившись із замальовками митця-аматора, котрий нині живе в селищі з милозвучною назвою Щебетівка біля Феодосії, відчув у них щось невимовно українське і вважає злочином, якщо дати цьому скарбові пропасти.

Поки що Пилип Васильович за рахунок своєї пенсії робить ксерокопії власних графічних робіт і дарує школам і гімназіям рідної Черкащини і Криму, військовим частинам.

- Я хотів би, щоб у всіх, хто оглядатиме їх, зміцніло високе почуття національної самосвідомості. Лише національно свідомому народові до снаги збудувати соборну велику Україну, - каже Шпильовий. Залишається побажати уродженцеві Шевченківського краю, котрий нині самовіддано несе добровільно взяту на себе місію пропагандиста української духовності в Криму, здоров’я і сил.